|
|||
Передчуття зустрічі з Володимиром Шейком — людиною, яка ще 1990 року створила перший недержавний симфонічний оркестр, з яким за 12 років об'їздила чимало зарубіжних країн, організувала міжнародні мистецькі фестивалі «Зустрічі на Великдень» (Київ, Україна), «Тенораторіо» (Золотурн, Швейцарія), була співорганізатором та постановником відкриття VERDIANO (Бусетто, Італія), головним диригентом оркестру Київського театру оперети, а нині — головний диригент симфонічного оркестру Національної радіокомпанії України — викликало бурю позитивних емоцій і хвилювання... Володимире Олександровичу, 1990 року ви організували найперший незалежний симфонічний оркестр «Україна». Ще не було незалежної України... Зухвалий вчинок! Не боялися, що щось піде «не так»? У мене був товариш, тромбоніст, теж 27 років. Тепер він відомий бізнесмен. Тоді ми не знали, що «це не можна» — взяли й зробили. Знайшли гроші, орендували літак, полетіли в Петербург, дали концерт у Залі Капели імені Глінки, що на Двірцевій площі. Ми були першим оркестром з України за 8 років, який приїхав у Петербург. Нині покійний мер міста Собчак сам вів наш концерт. Виконання було справді філігранним, зал довго аплодував. У ті часи я багато чого навчився у своїх 37 талановитих музикантів... Енергії було багато, шукали спонсорської підтримки. Життя повертало так, що доводилося всього навчатися, усім займатися самим. Мій товариш був директором, я — художнім керівником. Організували гастролі за кордон. Вперше в Україні випустили компакт-диск, який належав українській концертній організації (оркестру) із записами творів Станковича, Лисенка, Дебюссі... Коли дуже хочеться — все вдається. Певне, тому й граєте в найкращих залах світу... Неймовірним було враження від Залу Капели імені Глінки, який спеціально збудували для симфонічних та камерних концертів. У чому секрет? Стеля і підлога Залу Капели побудовані за принципом скрипки, — «підпружинені» для гарного резонансу. Стільці — з інструментального клена, без оббивки. На них дерев'яні плашечки. Питаю: що це? Відбивачі. Усе — з інструментального дерева, дуже приємно звучить. Від усього йдуть такі тонкі вібрації, що пронизують усе тіло, й ти потрапляєш в особливий стан — відчуваєш не лише акустичне задоволення, а й фізіологічне, на клітинному рівні. Бо потрапив у природний резонанс, в енергії, органічні для людини, посилені музикою. Ми там грали Моцарта, Вівальді, Онеггера... Такого задоволення в найкращих залах світу не відчував... Чи є подібні в Києві? У нашому Будинку звукозапису. Тут одна з найкращих у Європі студій для якісного запису великих колективів. Спроектована німецькими фахівцями-акустиками. А з театральних залів? Ви ж у театрі відпрацювали 18 років. Навчались у театральних геніїв Венедиктова, Турчака, стажувалися у Мансурова у Великому театрі. Працювали в Київському театрі оперети... Там є відчуття драйву. На мене впливає навіть завіса, — як і в яку мить вона відкривається. Важливо все — і світло, й дим, і публіка за спиною. І від того, як вона реагує, як «нагріта», береш темп...
Фурор у Європі
Чому симфонічний оркестр НРКУ дуже люблять в Іспанії? Гарно граємо, викладаємося. З Іспанією нам поталанило. Наш перший гастрольний концерт там відбувся в головному концертному залі країни в Мадриді — в Аудиторіо Національ де ла Музика. Приїхали до Іспанії, а наступного дня вже зіграли Третю симфонію Чайковського та «Шехеразаду» Римського-Корсакова. Аудиторіо — дивовижний зал, чути кожен найменший шерех, кожний взятий звук... Наступні два дні — один з найкращих залів Європи — Палау де ла Музика (Барселона). Два дні й дві програми у Мадриді, два дні й дві програми — в Барселоні. А між ними — концерти у Сарагосі, Сан Себастьяні, Більбао, Гранаді. З іноземними співаками та хорами виконували найскладніші програми: «Реквієм» Верді, «Карміна Бурана» К. Орфа, Дев'яту симфонію Бетховена, «Реквієм» Моцарта, оперу «Травіата» Верді, програму іспанської музики, твори Вівальді... Чим подобаються концертні зали за кордоном? У таких, як Концертгебау (Голандія), Аудиторіо Національ де ла музика в Мадриді, публіка з усіх боків, навіть позаду оркестру. Не можеш у процесі комусь із музикантів підморгнути чи виказати незадоволення. До того ж, коли виконується такий колосальний твір, як «Карміна Бурана» чи «Шехеразада», всі вдивляються тобі в обличчя, всі з тобою живуть одним диханням, — отримуєш справжнє відчуття драйву — як на кориді. Екстрим і величезне захоплення! Такі зали, як Палау де ла Музика чи Аудиторіо Національ, «витримують» по три-чотири симфонічні концерти на день. Де ви ще таке бачили? Наприклад, перед нами грав оркестр Берлінської філармонії, ми — наступні. Такий рівень творчої конкуренції. Багато концертів, жорсткий режим. Приїздиш, розвантажуєшся, маєш на репетицію в залі максимум 5-7 хвилин. Треба встигнути все владнати — де сидимо, що чуємо... Ви грали і в залах, де не бували інші наші національні колективи... З національних оркестрів лише наш виступав у Палао де ла Музика, Аудиторіо Національ де Музика, Аудиторіо ді Сарагоса, Філармонії Люксембургу, Колісео та Каза да Музика ді Порто... Де найвдячніший слухач? Скрізь нам поки що аплодують стоячи. І все ж в Іспанії найгарячіша публіка. І в нас завжди аншлаги. А є ж зали і на п'ять тисяч слухачів. Це дуже важливо для самооцінки, самопочуття на сцені. Зрештою, для самоповаги музикантів...
Про духовність
… Багато видатних диригентів, музикантів пройшли через наш оркестр. Він завжди був кузнею кадрів. Усі проходили через неї, записувалися у фонди для нащадків. А за часів, коли не був поширений аудіозапис, саме оркестр радіо звучав у кожному куточку країни. Зараз ми записуємо музику талановитих сучасних українських композиторів. Щодня вкладаємо по цеглинці в будівлю нашої культури. Це дуже нагальне державне питання. Більше ніхто його не робить і не робитиме, бо це лише наше завдання і наша робота. Уявіть емоційне й психофізичне навантаження... Якщо колективи отримують нагороди за внесок у розвиток української культури, то наш вклад проявляється як у духовному, так і в матеріальному аспекті — кінцевим результатом нашої діяльності є створення фізичних цифрових носіїв із записами музики для нащадків. Ось чому до таких колективів, як наш, у держави має бути палка любов. І всебічна підтримка. Це правда, що оркестр Українського радіо став першим європейським симфонічним колективом, який за останні 27 років виступив в Ірані? Так, ми отримали запрошення через Посольство Ірану. Багато років, після зміни режиму і революції, там були зачинені всі театри, оркестри. Дуже цікава, де в чому фантастична, країна, давній народ, давня, ще до мусульманських часів культура. Зараз почали повертати суспільству кращі зразки європейського мистецтва. Ми привезли класику. Українську — «Тараса Бульбу» і світові шедеври: Болеро, Шехеразада, Дев'ята симфонія Дворжака («З Нового Світу»), «Половецькі танці» — загалом, 5 програм. Усі концерти грали в Палаці Конгресів у Тегерані. Першого дня прийшло 2 тисячі слухачів, а потім весь час — аншлаги. Виступали з Іранським хором — у них чудова хорова культура! На відео, на світлинах видно, як піднімається й шалено аплодує публіка, особливо жінки, одягнені в рупуші. Для них це було відкриття — український оркестр Національного радіо. А через 2 місяці ви поїхали на гастролі до Кореї... Зовсім інший світ. Летиш у літаку ( 12 годин) — п'ять каналів радіо: три — класики , один — джазу і народний... Усі дуже коректні. У аеропорту звучить Моцарт, на пошті, у супермаркеті — Моцарт... Скрізь — класика. Одразу відчувається — здорова, активна нація. Що найбільше вразило? За три гастрольні місяці відіграли концерти та оперні вистави в усіх провідних залах і театрах Кореї, в усіх найбільших містах. Взагалі, Корея — це величезний ринок симфонічної музики, багато концертів, багато молоді. Вони й китайці нині беруть усі призові місця на світових музичних конкурсах. Колосальна вокальна школа, геніальні вокалісти! Якось після вистави я сказав їм: якщо раптом відімре італійська вокальна школа, — запанує корейська. Бо вони італійську школу поєднали із своїми природними можливостями. Хтозна, що цьому сприяє, чи широкі обличчя, чи якісь особливі резонатори, але як гарно вони відтворюють звук!
Наш симфонічний — молодіжний!
Володимире Олександровичу, у вас серед 83 музикантів мало не всі - юнаки та дівчата. Наскільки надійно з ними працювати? У Києві дуже достойні оркестри з різним віковим цензом. У мене — молоді, але талановиті й активні музиканти. Вони ще, як у прислів'ї, «йдуть на базар», а не «з базару». У них є мотивація, ресурс на розвиток, людські завдання. Математична модель музикантів нашого оркестру — «підкорити вершину», побувати там, де ще не був, заробити грошей, яких іще не заробив, виховати дітей, яких іще не виховав. І нагальна необхідність розвиватися. Я це враховую, аби ми були єдиним колективом...
Музика Божественних сфер
Володимире Олександровичу, повернімося до сторінки у вашому житті, коли ви були диригентом світової прем'єри «Симфонічного Євангелія» кримськотатарського композитора Алемдара Караманова. Він написав цей твір після великих страждань, коли настало просвітлення і ніби відкрилася безмежна перспектива життя. Дуже сокровенне запитання: а як вам відкривалися Божественні сфери?
За радянських часів ніхто не розвивав духовної культури. Релігія була щодня не з нами, а десь там, за межами свідомості. Нам дурили голови, від чогось відділяли. Але люди, які спілкуються з музикою, — спілкуються з духовними сферами. (Творець же написав музику, а не Моцарт, як я розумію). Чи усвідомлював я це тоді! У той час мені часто здавалося, що я колись жив в іншій системі, відчував та бачив щось інше. Система тих духовних цінностей була не моя. До церкви ходив, як на екскурсію, але щось мене там вабило. А потім... У кожного бувають моменти, коли звертаєшся до Бога. Це щодо мене. Щодо Караманова. Якщо ми чесно ста-вимося до своєї справи, яку нам Бог дав, якщо усвідомлюємо, що це й є наша місія і ми тримаємося її... Вчителі ж не покинули вчити малих дітей? Бо що це за країна, де не вчать дітей? Якщо людина не пішла наперекір призначеному Богом, їй все більше відкривається щось сокровенне. Караманов, я думаю, у цьому — одна з найвидатніших постатей. Жанр «Симфонічне Євангеліє» започаткував Караманов? Він же назбирав по життю якихось одкровень, якщо насмілився так написати. Якщо він так назвав твір, отож так мислив, так бачив історію Христа, відмовився од чогось світського, перейшов в інші сфери і десь там подорожував. «Симфо-нічне Євангеліє» — твір гігантський. За складом оркестру, тривалістю звучання (З години). Нині ж усе модифіковане, у «пігулках»: півгодини уваги — і побіг далі. А він вийшов на дуже широкі простори, яких потребував і в яких спілкується душа. Епохальний твір. Там є, ніби доторком, Скрябінські, Рахманіновські інтонації. Виписаний дуже гарно, розлого, цікаво. Караманов відійшов од складної музичної мови, написав зрозумілою, «людською», але про Божественну Сутність. Хто зміг туди пірнути, доторкнути-ся, той відчув, що це — є. І яку велику справу зробив своєю творчістю Караманов. Чи записували цей твір до фондів? Це виконання було відзнято Першим Національним каналом. А до Фонду радіо ще не писали. Це дуже велика робота. Там в середині форми є віолончельне соло — як цілий віолончельний концерт — як голос людський. Два хори. Величезний оркестр з усіма тембровими можливостями і кольорами. Плюс дитячі голоси, дзвони. Увесь спектр світового звукопису, який ми тільки можемо собі уявити. Нема хіба що пострілів із гармат — адже це не Божественне діло. Як ви наважилися? Можливо, запитання дещо дивне, бо для оркестру такого рівня нема нічого неможливого. Знаєте, інколи було, щось робиш-робиш — не виходить. А інколи скажеш: це так, так і отак, усе робиш у швидкому темпі — бац, і все як треба. Я колись уперше в Києві, в театрі оперети ставив «Поргі і Бесс» Джорджа Гершвіна. У Петербурзі, Москві ставили щонайменше 6—8 місяців. Ми ж — у три склади за 2 місяці! Знали, що так має бути. Не мали часу навіть осмислити. Бувало, кажу: тут робимо купюр з цієї цифри до цієї. Потім думаю: а чого я так сказав? Дивлюся — справді, це найкраще скорочення... Якось працював з режисерами і художником театру Франка Андрієм Олександровичем. І як буває у композиторів, ніби нами хтось керував. Ми не мучились, не мудрували. Оце — так, а це — інак, давай! І справді, найкращий варіант. Коли зіграли всю виставу, наступного дня прокинувся — не йняв віри: як це загалом могло відбутися? Двоповерхові декорації, які рухались, неймовірно складна (у «Поргі і Бесс» складніша, ніж у «Катерини Ізмайлової» Шостаковича) політональна музика, різні пласти, паралельні тональності... Як це сталося, хто-зна, але було зроблено і знято, як у кіно. Так сталося і з «Симфонічним Євангелієм» Караманова. І на нас інколи сходить Божа благодать. Й нам випадає щастя, коли Бог «виручає» й веде. |
|||
