Володимир Шейко. Позиція

Телеканал «Культура», листопад 2015 р.

Формула щастя: людина йде з радістю на роботу,  з радістю додому. І на завтра-те саме. В цьому сенсі-точно.

Скажімо, людина починає працювати кимось, рядовим працівником, потім начальником чогось, далі все вище. І вона мріє стати найвищим  начальником . Але, якщо вона стане першою особою в країні, вона все одно не стане Богом. Рукою до Бога дотягнутися складно. Богом  не стану…Мені повезло в тому, що я в 26 років почав керувати великою кількістю людей, які мені довіряли. Тому питання елементарної влади, керування не однією людиною не стояло..

Я з музичної родини, батьки мої-хормейстери. Мама закінчила Харківську консерваторію, а батько- Донецьку. Мама була провідним хормейстером, Я весь час був біля хору, знав напам’ять всі Реквієми, Стабат Матер. Потім, коли я почав диригувати, я думав: звідки я це знаю А воно прийшло з дитинства. Я був  музичною дитиною, дуже любив співати. Але не любив займатись на ф-но. Замість нот я ставив літературну книжку, і відпрацьовував свої 45 хв, годину і більше, читаючи. А потім я захотів піти в морехідне училище. А після 7 класу захотів стати музикантом, далі- військовим музикантом на кораблі. А потім залишилося бажання стати тільки музикантом. Ось так цивільним музикантом і залишився. Навчався у Полтавському училищі, яке випустило багато відомих людей: Віктор Скоромний- багаторічний керівник хору Українського радіо, В. Литвиненко, Д. Остапенко.

З тих пір, як я закінчив консерваторію у 1988 році, я не відчуваю, що я змінився, не змінилися мої відчуття. Може змінився досвід роботи з людьми, психологічно: менше чекаю від людей в особистому плані. Люди ж різні книжки читали, тому треба, щоб вони знали, що до солодкого пряника додається і «антитеза». Інакше можна зайти в глухий кут.

В принципі, я людина дуже колегіальна, дуже цікаво працювати з людиною творцем. А встановлюючи такі стосунки з музикантами, бажаючи їм добра, я навчився назад нічого не очікувати. Але я радий тому шляху, який пройшов.

Я несподівано пішов з театру. Так сталося, що мене запросили очолити оркестр Українського радіо і потрібно було швидко прийняти рішення. В театрі ми пережили всілякі буремні події, але в останні роки це взагалі все збалансувалось. І коли художній керівник повідомив, що я йду з театру, то раптово театр весь піднявся, хтось плакав. Це було враження дуже сильне. Це великий подарунок людей мені.

Я люблю кіно, але за браком часу дивлюсь тільки новини, в якій країні би не був. Такі часи. А в принципі кіно-це дуже цікава сфера, і я хотів би поєднати наше мистецтво з кіно.

Так зване симфокіно. Брати 80 хв форми і робити з них не відео кліпи, а відеофільми. Ну, наприклад. Є такий класний твір Івана Небесного «Меседж з України» для симфонічного оркестру, електрогітари, чоловічого хору ( хору ченців), органу. Це дуже кінематографічний момент: є і народження краси , і руйнація, і така собі постлюдія.

А ми зробили одного разу відео ряд на музику кантати «Б’ють пороги» М. Лисенка. Вийшов 8 хв фільм. І наш зал –Велика концертна студія стала мультимедійною. Ми спроектували цей фільм у студії. Особисто у мене бачення музики кінематографічне. Конфлікт, вихід з нього і персоніфікація конфлікту- це для мене важливо. З цього виростає форма, і стає  цікавою історією.

 Багато дуже свіжих творів, про деякі ми навіть не знаємо. Вони лежать у шухляді і не всі можуть зіграти. І добре, що є такі фестивалі, зокрема- «Прем’єри сезону», на яких можна виконати ці твори. А ми стараємося все зіграти максимально якісно. Якщо у написаному творі є іскра таланту, а ми її не помітимо, це буде дуже шкода.

 При наших складних умовах існування та виживання, у нас дуже хороший колектив. Принаймі всі кажуть, що у нас світла аура. Люди йдуть на роботу із задоволенням. А це немало. А якщо із задоволенням повертаються додому, то вони щасливі люди. І це не вираховується кількістю грошей. Ясно, що було б краще отримувати більше. Але якщо людина йде за великими грошима, і проклинає це місце, де працює, то це страшно. Всім в оркестрі зрозуміло, що ми повинні підтримувати  ауру дружніх стосунків, хорошого ставлення одне до одного. Є люди, які колись вели себе по-іншому, зараз вони змінилися. Це приємно. І я вдячний їм, що ми в такій атмосфері живемо.

 На гастролях оркестр заспокоюється і організовується. Знають, що існує чіткий регламент з того моменту, як зайшли в театр. Вони чітко знають, коли випити каву чи зав’язати метелика. Далі концерт, потім готелі. Як в армії..І коли оркестр повертається в Київ, вони дуже відрізняються від тих людей, що залишались.

 Людина і професіонал… Що таке професіоналізм?

Думаю, що починати треба зі слова «перфекціоніст…» Професіонал неперфекціоніст- це не професіонал. Інакше він  чогось не довчиться ... Тут немає привикання, чи що це обридло. Це весь час нова історія.

 Повні зали ми не збираємо. Вони самі збираються. Ми не робимо реклами і не розповсюджуємо її. Самими складними є виступи в Києві. Це-столиця з високоосвіченою публікою, яка є певною мірою розбещеною. І тому в Київській філармонії на 500 місць значно складніше грати, ніж в Концертгебау чи Аудиторіо Національ в Мадриді. Тому для нас кожен концерт- це подія. Це не рядове явище. За кордоном- тому що ми зацікавлені повернутися, важливо набрати свою публіку, щоб вони йшли на ім’я оркестру. І це нам вдається.

 Після концерту мені не зрозуміло, як ми все це зіграли, в такій якості, на такому піднесенні. Лише в цьому році прекрасні концерти 9 симфонія Бетховена, 2 симфонія Рахманінова, Реквієм Верді. Я вдячний тим людям, які вклали душу в момент гри. Я горджуся ними, не я грав, вони грали…

 Мрію нічого не робити. Подиригувати до 2-ї години і піти додому чаювати чи розмовляти на високі теми. Але життя диктує своє. Треба щось робити, щоб рухатись вперед. На жаль, багато чого тут робиться не завдяки, а всупереч. Наше ефемерне мистецтво живе тільки в часі, воно не існує в інших формах. Є багато музики, яку ще не переграв. Тому треба йти дорогою, де- нові персонажі, нові образи. Є величезна кількість музики для самовтілення.

В нас є всі можливості для втілення ідей: хор, оркестр, найбільша сцена в Києві. У творчій роботі весь час є рух. Тому мрія весь час попереду.

 Для виконавців оплески не просто приємні. На якомусь енергетичному рівні вони максимально щось повертають тим людям, які віддали частину своєї душі. Адже в зал вони щиро направили духовні зусилля. Оплески віддають частину тепла, яке артисти дали глядачеві. Інакше оплески не були б такими бажаними. Та музикант розуміє, коли публіка аплодує, оцінюючи його, а коли просто підтримуює. Артисти точно це відчувають…

Це є для музиканта важливим моментом.