|
|||
Він навчався у визначних маестро: оперно-симфонічному диригуванню — у Стефана Турчака, хоровому — в Левка Венедиктова, стажувався у Большому театрі у Москві у Фуата Мансурова. 1990 року створив перший у країні недержавний симфонічний оркестр «Україна», з яким успішно гастролював по світу. У десяти країнах Європи й Азії побував Заслужений академічний симфонічний оркестр Національної радіокомпанії України (відколи очолив його Володимир Шейко у серпні 2005-го), який перед тим не виїжджав за кордон шість років: виступав у багатьох всесвітньовідомих залах, таких як Концертгебау (Амстердам, Нідерланди), Колісео (Лісабон, Португалія), Палау де ла Музика (Барселона, Іспанія), першим з українських оркестрів концертував у філармонії Люксембурга. Лише в одній його гастрольній програмі сім колосальних творів: «Реквієм» Моцарта, «Реквієм» і «Травіата» Верді, «Шехеразада» Римського-Корсакова, «Болеро» Равеля, Дев'ята симфонія Бетховена, «Карміна Бурана» К. Орфа. Виконання двох останніх творів в одному концерті — публіка такого ще не зустрічала. “Пане Володимире, я і досі згадую концерт дружби Корея — Україна, що відбувся в Українському домі наприкінці травня, коли ви диригували оркестром Українського радіо за участі південно-корейських музикантів. Симфонічне взаєморозуміння на сцені людей, котрі не знають рідної мови одне одного, — вражаюче: напевне, найпрекрасніше, найгармонійніше. Які чудові класичні шлягери, випробувані століттями...Відкрила для себе висококласних митців із Південної Кореї, знаних у світі. Переконалася: віртуозну дев'ятнадцятирічну Кім Юн-Хі, яка з чотирьох років була наймолодшою студенткою Музичного університету у Відні, виступала потім із найвідомішими симфонічними оркестрами багатьох країн, CNN недаремно назвав її геніальною скрипалькою... Цікаво, а як із сприйняттям класичної музики у Південній Кореї?” У Південній Кореї чи не в кожному хмарочосі на ЗО поверхів є прекрасний симфонічний зал. Заходиш у магазин, в аеропорт — звучить Моцарт. На вулицях ні бомжів, ні знедолених. Усі усміхнені... В Іспанію ми їздили із гастролями шість разів, грали у престижних залах великих міст. Та якось потрапили у містечко, завбільшки як Миргород, з населенням 30-40 тисяч. Там суперсучасний концертний комплекс — два симфонічних зали. Тримайтеся за стілець: один на 800 місць (у нас у Києві, в столичній філармонії — на 560), а другий - на 1500. У Сарагосі, де 300 тисяч жителів, зал — один з найвідоміших у країні. Коли туди, на стадіон, об 11.30 ранку сходяться п'ять тисяч сарагосян і слухають «Реквієм» Верді — це неймовірно... В Аудиторіо Національ де Музика в Мадриді відбуваються максимум чотири концерти класичної музики за день, три — дуже часто, два — стабільно. Перед нами там грав оркестр Берлінської філармонії. У Мадриді, Барселоні в нас були постійні аншлаги в залах на 2 і 2,5 тисячі глядачів. У Мадриді з-поміж «Браво!» почули й «Молодці!»: аплодували українці, які працюють там, вони потім підійшли до нас. Після концертів люди дякували нам і на вулиці. 2008 року їхали з Барселони до Мадрида, нам сказали: вас слухатимуть і VIP-персони. Хто — може, посли? Чим ближче доїжджали, тим більший ажіотаж. З'ясувалося, прийде на «Реквієм» і Симфонію № 40 Моцарта її Величність Королева Іспанії Софія. Багато українців вважають класичну музику занадто складною, навіть нудною. Кажуть: щоб її розуміти, треба готуватися з самого малку. Бо потім, мовляв, вже нічого не вдієш... Не все так безнадійно, їм, напевне, треба почати із Штрауса. З ним не занудьгуєш. Чим частіше граємо його твори, тим більше відкриваємо там чудес. У «Польці на полюванні» я стріляю з різнокаліберного пістолета, у нас там є капелюх мисливський, вилітає півень обпатраний... …Ми були першим європейським симфонічним оркестром, який приїхав до Ірану за останнє майже тридцятиліття. Нашим жінкам-музикантам одразу подарували дуже гарні чорні костюми із легкої натуральної тканини: елегантні сюртуки до колін, штани. Надворі плюс 50 градусів, а в цьому одязі не спекотно. Всі в хусточках сиділи іранки (у паранжі не помітив нікого) зі своїми чоловіками на наших концертах у Палаці Конгресів у Тегерані. Ці жінки на вулицях дуже стримані. Але як вони підхоплювалися з місць, аплодуючи творам Римського-Корсакова, Миколи Лисенка... Ми шість днів грали там, у залі десь на 2800 глядачів, шедеври європейської класики і твори сучасних іранських композиторів. Уперше до нас прийшло дві тисячі людей, а потім їх ставало дедалі більше. З поміж залів, де вам доводилося виступати закордоном, були такі, що чимось вирізнялися? У 1990 році я створив перший в Україні недержаний симфонічний оркестр, з яким проїхали на зарубіжних гастролях майже 150000 км. Один із концертів відбувся 1995 року на арені Колізею, побудованого в місті Нім на півдні Франції. В ньому відновлено три сектори на 11 тисяч глядачів. Там у липні відбуваються великі прожекти, а в серпні — кориди. До речі, тоді вперше виїхали з нами за кордон як солісти знамениті нині співаки - Тарас Штонда, Михайло Дідик. За день перед нами виступав Елтон Джон —його слухала дев'ятитисячна аудиторія. У нас розкупили три тисячі квитків. Потім затримали концерт на годину — додалося ще чотири тисячі людей: сім тисяч слухачів зібрали музиканти з України на «Реквієм» Верді... Липень, поважна публіка в діамантах. Закінчили «Реквієм» — повна тиша, жодного аплодисмента.Та ось сім тисяч людей раптом піднімаються з місць — і шалений вибух емоцій! Вигуки «Браво!», нескінченні овації! Такі відчуття не забуваються. Ще одним концертним потрясінням став для мене перший виступ із симфонічним оркестром «Україна» в Петербурзі, на Двірцевій площі, в Залі Капели імені Глінки, побудованому наприкінці XIX століття. Все — стіни, підлога, стеля, стільці — зроблено з інструментального дерева, відлунює звук, створюючи феноменальну акустику. Я був здивований, збентежений, вражений. Не просто чудовий звук: нас пронизували його хвилі. Це єдиний раз потрапив у такий фантастичний резонуючий зал, коли відчуваєш від звуку навіть фізіологічне задоволення. А чим особливий з-поміж колективів, якими ви керували раніше, Заслужений академічний симфонічний оркестр Національної радіокомпанії України? Ми єдиний оркестр в Україні, який не тільки вперше виконує симфонічні твори сучасних композиторів, а ще й записує їх та шедеври класики до фонду радіо, де вони зберігаються рік, три роки, а в основному — півстоліття й довічно. За 80 років — понад 10 тисяч увічнених симфонічних найменувань. Якщо іноді трапляється неточність на концерті, то на запису це не проходить: всі огріхи зафіксує насамперед мікрофон, перед ним музиканти як на долоні. Це складна робота, високе напруження: треба добре зафіксувати твір раз і назавжди. Наш оркестр створений в 1929 році і безперервно існує дотепер: один із найстаріших у Європі, а за кількістю відпрацьованого часу — найповажніший в Україні. Творить музичну історію. Композитори, коли записуємо музику в їхній присутності, кажуть іноді, що відкриваємо їм очі на несподівані аспекти, про які вони й не думали. І Леся Дичко, і Левко Колодуб, і всі, з ким довелося співпрацювати. Для мене це було відкриттям, бо раніше мав справу з класиками, не міг поговорити з Чайковським чи з Верді... Наприклад, у композиторки татарського походження Мерзіє Халітової вся музика з нестандартними для нас ритмами, зовсім іншої, східної ментальності, з конкретним національним забарвленням. Виконували її в номінації на Шевченківську премію. Мерзіє сказала: ви так зіграли, що я й не сподівалася. Запросила нас повторити це в Сімферополі... |
|||
